Людмила Бигич

Почалася ця дивна історія в одному тихому і дуже мальовничому селі Лучик. Село це славилось своєю природою, тихими ставочками та квітучими лугами. А серед села височіла левада. Біля левади – ріка, яка переділяла село на дві половинки. На одному з лугів, по вулиці Яценки і жив наш герой маленький чопальчик Пилипко. Жив він у бузиновому кущі разом зі своїми татом, матусею, дідусем і бабусею. Тому і прозвали їх бузиновими чопальчиками. 

-   Чому їх називають чопальчиками? – запитаєте ви. Та тому, що вони були малесенькі, як ваш мізинчик. Десь їх називають гномами, а у нас вони – чопальчики. Тобто, чоловічки-пальчики. А скорочено – чопальчики. Їхня хатка розташована глибоко в землі, під корінням. В будиночку тепло зимою і прохолодно влітку. Затишна кухонька і кладова, де зберігались на зиму їстівні припаси.

У Пилипка є своя кімната, дуже гарно обставлена. Всі меблі у домі змайстровані з бузини, пуховички з гусячого пір’я, та половички сплетені з сухої трави. Чопальчик любив свою сім’ю і свій дім, а також лужок, на якому він жив.

Пилипко був ще маленьким чопальчиком. Йому виповнилось лише сто років. Ось бабуся з дідусем багато чого бачили в своєму житті. А Пилипко далі свого лужка ніде і не був. Хоч тут теж було дуже цікаво, та йому все частіше і частіше ставало сумно. І хотілось помандрувати. Він тільки здаля бачив великі будинки людей, та самих людей, коли вони приходили на лужок. Чопальчикам не дозволялось з’являтися перед людьми. І люди ніколи не бачили їх, тому думали, що це все вигадки і складали про чопальчиків казки. Зустріч з людьми була небезпечною для маленьких, як  мізинчики чоловічків, яких уже й так лишилось небагато. Витісняли їх з віками нажитих  місць людські оселі, машини, яких ставало все більше. Велетенські міста, про які Пилипко чув з розповідей дідуся. Дідусь говорив, що  самі сміливі чопальчики прижилися в містах і живуть у підвалах та на горищах. Маленький хлопчик слухав розповіді старших з великою цікавістю. Тому все більше і більше йому хотілося помандрувати. І мріяв він вечорами у своєму ліжечку, що як стане дорослим – буде мандрувати...

Весело було Пилипкові літом. Біля бузинового куща заболочене ряскою глибоке озерце. Далі – ще одне. Там жили жаби і тритони. Хлопчик дружив з великою старою жабою. Годинами він любив слухати її розповіді, а коли баба Жаба була у доброму гуморі, вона возила його по лужку на своїй спині. І тоді на лузі лунав його дзвінкий сміх.

Ось і цього весняного, сонячного дня Пилипко гайдався на гілочці хмелю і спостерігав за червоним метеликом, який грів свої крильця у сонячному промінні. Бузиновий кущ рясно зацвів парасольками. Лужок теж зажовтів від цвіту калюжниці. Чопальнику подобалися ці вогненно-жовті великі квіти. Поряд з лугом був сад. Там рожевим квітом цвіли яблуні, білими квіточками вишні і сливи. А в траві голубіли проліски, розмаїто цвів ряст.

По траві проповз великий садовий равлик, лишаючи за собою слизький, блискучий слід. Пилипко не дружив з равликами, бо вони були дуже боязливі і небалакучі. Зразу ж ховали свої ріжки і зачинялись у своєму будиночку. Будиночок вони носили на спині, і при першій же небезпеці ховалися в ньому.

Чопальчик носив зелений піджачок і зелений ковпачок. Тому він був майже не помітний у зеленій траві. Нагойдавшись на гілці хмелю, хлопчик заліз на самісінький вершечок бузинового куща. Звідти він бачив людські городи, а далі будинки. Велика вулиця великих будинків. Для маленького, як мізинчик Пилипка, людські будинки були як великі замки. Йому було страшно, але і цікаво. Як же там живуть ті велетні-люди?

Бабуся з дідусем розповідали, що у людей живуть різні тварини, великі і страшні. Але люди їх приручили. Корови і кози дають їм молоко, свині -  м’ясо, вівці – шерсть, курочки несуть їм яйця. А ще у людей живуть коти і собаки. Котики ловлять мишей, а собачки стережуть дім. Дуже цікаво було б Пилипкові побачити все. Та як відпроситися у мами з татом? Не відпустять його самого. І так сумно стало маленькому хлопчикові, що він тихо зайшов у свою кімнату і ліг у ліжечко.  У кімнату зайшла мама і здивовано запитала:

-   Пилипко, ти не захворів? Чому ти лежиш?

-   Ні, - промовив Пилипко. – Мені сумно.

-   От тобі й маєш! А я принесла тобі добру новину. Наші сусіди, бузкові ельфи, запросили нас в гості. Живуть вони за городом, біля людського житла. Дорога туди не близька, але ти вже виріс і ми з татусем вирішили взяти тебе з собою.

Ось так новина! Хлопчик зіскочив з ліжечка і затанцював весело по кімнаті. Швиденько вдів свій зелений піджачок і на кучері – зелений ковпачок. Мама склала у вузлик гостинці: бузинове варення та кукурудзяні коржики.

Вийшли з дому під вечір, щоб до ранку дістатися до будиночків ельфів. Так безпечніше. Чопальчики добре бачать у ночі , так як і днем. Ішли кукурудзяним полем, потім стежиною через картопляне поле. Коли підійшли до людського обійстя, будинок здався Пилипкові таким велетенським! Надворі світало. Защебетали пташечки на деревах і кущах. Пилипко побачив великі кущі з напрочуд гарними бузковими квітами. Ці квіточки були зібрані у великі грона.

І так гарно пахли!

-   Оце, синку, і є бузок, - сказав тато. – А в цьому бузку живуть ельфи. Вони живуть на гілочках. Їхні будиночки, як гніздечка у птахів.

-   А як же вони туди забираються? – запитав Пилипко.

-   У них є по два прозорих крила, як у бабок. – відповіла мама.

Підійшли чопальчики до куща бузку і тихо засвистіли:

-   Ф`ю, ф`ю!

Раптом зашерхотіло листя, і з гущини почали злітатися різнокольорові метелики. Та ні, це не метелики, це маленьки чоловічки, в яскравому одязі, з срібними крильцями за спиною. Тут були і дорослі, і хлопчики з дівчатками. Зустріли вони Пилипкових батьків, як давніх знайомих.

-   Знайомтесь, це наш синок Пилипко. Він вперше подорожував, тому покажіть йому все самі, - сказала мама.

До чопальчика підлетіла гарненька дівчинка-ельф. У розовій прозорій сукенці, з золотистими кучерями на голівці.

-   Мене звати Сонячний Промінчик, - заговорила дівчинка. – А це мої братики: Швидкий Вітерець, Весела Дудочка і Дзвінкий Струмочок.

-   Які у вас дивні імена! – промовив хлопчик.

-   Ну, а тепер ми тебе піднімемо, до себе в гості, на самий вершечок. Там наші будиночки.

І не встиг Пилипко очима кліпнути, як був уже на дереві. Там дійсно, на гілочках, між квітами було багато добре замаскованих чудових будиночків, в яких жили ельфи.

У будиночку Сонячного Промінчика було світло  і весело. Чопальчиків пригощали дивними стравами:  чудовим бузковим медом з каштановими млинцями і вишневим сиропом. День промайнув дуже швидко. Сонечко тихо сідало за горизонт. Зібралися чопальчики додому. Подякували ельфам за доброзичливість і запросили їх до себе в гості.

Коли ж на світанку сім’я добралася до свого будиночку, Пилипко швиденько забрався в своє ліжечко і тут же міцно заснув. Йому снилися дивовижні квіти бузку і кольорові сукенки ельфів, їхні усміхнені обличчя і сріблясті крильця.

Прокинувся Пилипко на слідуючий ранок. Швиденько поснідав і побіг до озерця. На березі у вранішньому промінні грілася баба Жаба.

-   Бабусю Жабусю! Якби ти знала, де я був! Я гостював у бузкових ельфів!

-   Знаю, знаю. Мені вже твоя бабуся розповіла, - квакнула баба Жаба.

-   Ну, розповідай, що бачив, що чув.

Сів Пилипко на трухлявий пеньок і почав свою розповідь. А навколо нього збиралося все більше і більше болотних жаб і з цікавістю слухали дивну розповідь маленького чопальчика.

Був у чопальчиків свій грибний город. Там росло багато великих золотисто-помаранчевих грибів. Росли вони в заростях хмелю. Люди їх не могли бачити. Та й не всі гриби люди їдять, а тільки ті, що для них не отруйні. А ті, що звуться мухоморами – не їдять. Для чопальчиків мухомори найсмачніші гриби. І для них вони не отруйні, тому, що вони вміють їх готувати. Пилипко любив збирати гриби, різати їх бузиновим ножиком і сушити на сонечку. Потім мама збирала їх у сплетені з галуззя кошики і носила в комору. Чопальчики, все що їстівне, заготовлювали на зиму.

Дозрівали у лузі бузина, калина. Бабуся сушила ягідки і варила з них варення. Навідувалися чопальчики і у садочок. Там дозрівали вишні і сливи, падали в зелену траву яблучка. Роботи було багато. Любив хлопець допомагати батькам по господарству. Не зоглядівся як і осінь настала. Ранки зробилися прохолодні. Сонечко світило, але не було таке спекотне, як улітку. Та й баба Жаба стала якась сонна та млява. Все більше і більше дрімала на трухлявому пеньку. На ньому виросли опеньки, ціла сімейка. Пилипко назбирав їх п’ять кошиків. А потім прийшли люди. Літня жінка і дівчина. Вони зрізали всі опеньки з пенька і літня жінка говорила дівчині, як потрібно їх маринувати. А Пилипко сидів у густому хмелеві і дивився з цікавістю на них .

«Як вони схожі на нас» - думав він. – «Тільки великі». Він також думав про те, що скоро вдарять перші морози, дерева скинуть своє листя і заснуть до весни. Баба   Жаба і всі її родичі теж заснуть до весни на дні озера. А Пилипко буде спостерігати, як падають перші сніжинки і покривають пухкими, білим килимом землю. І коли вже снігу насипле стільки, що чопальчики не зможуть  виходити зі своєї домівки на поверхню, тоді вони будуть сидіти довгими, зимовими вечорами біля грубки і розповідати один одному різні історії.

  Бабуся з матусею будуть плести половички з висушеної трави, з висушеної кори нові капці, ткати шовк з коконів шовкопряда і шити яскраві ковпачки . А татусь з дідусем плести нові кошики на літо.

Далі буде...

Краєвид:

Одне з озер у Ташаньському парку  

І ось такі рослинки у Ташані теж можна зустріти...

Анна Ярослана                                                        Гулевич

Євпраксія                                                               Леся Українка

Марко Вовчок                                                         Маруся Чурай

Маря - Мати Мазепи                                          Княгиня Ольга

Зоя Заньковецька                                                 Ольга Кобилянська

Роксоляна - Настя Лисовська

Одна з останніх робіт. мені вона подобається, тому що яскрава. Взагалі-то я люблю весну, а от моя донька обожнює осінь.